В умовах війни Луганщина живе понад 3 000 днів, із 2014 року, нагадує Сергій Гайдай, начальник обласної військової адміністрації. І навіть після захоплення росіянами великих міст частина її територій залишилася нескореною. Жителі області чекають на деокупацію. Щодня…

«Росіяни знали, що на Луганщині зосереджені кращі сили ЗСУ, тому і спрямували сюди найбільшу кількість сил и засобів. Ми розуміли, що існує значна загроза для життя населення – евакуація була  оголошена одразу – зранку 24 лютого», – каже очільник Луганщини.

Вже із вечора із залізничних станцій області рушив перший безкоштовний евакуаційний поїзд, які ходили практично щодня, за виключенням тих моментів, коли росіяни руйнували залізничне сполучення.

Перони у Попасній, Комишувасі, Лисичанську і Рубіжному були вщент заповнені людьми, іноді доводилося декому відмовляти, бо поїзди відходили переповненими вдвічі.

Коли користуватися цією колією стало небезпечно, організували поїзд із Новозолотарівки та через залізничні вокзали Донеччини,  допомагали виїхати луганчанам автобусами.

«Залізницею врятували 50 тисяч життів. Загалом, якщо брати до уваги евакуацію автобусами, приватними перевізниками та на власному авто, Луганщину вимушено залишили близько 320 тисяч людей. Це майже половина населення області та понад 80 % жителів тих міст і сіл, які росіяни не окупували в перший тиждень війни. До речі, у перший день війни евакуювали сиріт із санаторних шкіл, обласного будинку дитини, почали вивозити із будинків сімейного типу. Допомагали виїхати літнім людям та інвалідам, зокрема, які перебували у спеціальних закладах, – резюмував Сергій Гайдай. – Переселенці знайшли прихисток в різних областях України. Найбільше – на Дніпропетровщині та Київщині. Майже в кожному регіоні вже надають послуги гуманітарні штаби для ВПО з Луганщини, допомагають із продуктами та засобами гігієни, збирають потреби земляків у необхідному».

Втім, в містах до останнього лишалися люди критично важливих спеціальностей, а також рятівники, поліцейські, лікарі. До середини травня населення було забезпечено електрикою, водою, газом. По бомбосховищах розвозили їжу та воду, до медзакладів – ліки та поранених. У тому ж Лисичанську, продукти харчування доставляли людям навіть протягом червня.

«Вони робили неможливе. Як от переключили систему газопостачання через сусідню Донеччину, що дозволило продовж декількох тижнів подавати блакитне паливо луганчанам, незважаючи на руйнування газогонів на території регіону, – скаже начальник обласної військової адміністрації Сергій Гайдай. – Комунальники працювали, а поряд їх убезпечували військові та поліцейські. Одного разу в Сєвєродонецьку сталася ситуація, коли в місті залишився лише один електрик, який готовий був під обстрілами повернути світло в домівки містян. І робив це регулярно. До речі, окупанти вже майже три місяці обіцяють забезпечити Сєверодонецьк електрикою, і все марно. Як в усьому, за що вони беруться».

Зараз 32 переміщених з Луганщини медичних заклади поступово відновлюють надання послуг на нових площах, зокрема, у Дніпрі, упродовж декількох місяців консультували дистанційно.
Багато в кого з керівників установ Луганщини був досвід роботи під час війни, тому в лютому майже кожен розумів, що повинен робити.
Одразу виїхали вищі навчальні заклади, деякі з них відновили навчальній процес вже у середині березня. Майже три тисячі вчителів забезпечують дистанційну освіту нашим школярам.
Швидко відновили діяльність казначейство, пенсійний фонд та інші органи, завдяки чому фінансування бюджетної сфери не зупинилося.

Із перших днів вторгнення рф українських військових забезпечували усім необхідним. Загалом вони отримали від облдержадміністрації понад 150 одиниць автомобільної техніки, 30 броньованих машин, зброю, понад сотню генераторів, тисячі бронежилетів та касок, 200 квадрокоптерів, майже півтисячі протитанкових їжаків, сотні тепловізорів, каліматорів, прицілів та іншого військового обладнання, планшетів, ноутбуків, телефонів, станцій «Starlink». До цієї справи долучилися й громади Луганщини.

Спільними зусиллями Луганщина тримала оборону до липня. Та й залишилася нескореною. Її  мешканці в очікуванні гарних новин після прориву оборони росіян на Харківщині.

Росіяни кидалися в бій, не рахуючи втрат. Роковою для них стала Білогорівка, куди у травні окупанти намагалися організувати переправу з іншого берега Сіверського Дінця. За декілька днів спроб увійти у селище, де до війни мешкало трохи більше 800 осіб, армія рф втратила близько 100 одиниць техніки та до 1 000 солдат. Навколо населеного пункту бої точилися усе літо і тривають дотепер.

Або от в червні, коли кадирівці вже зайшли в Сєвєродонецьк, який героїчно тримав оборону майже чотири місяці, четверо спецпризначенців НГУ зайняли оборону в одному з будинків. Туди увійшли 20 кадирівців – не повернулося жодного. Росіяни вважали, що в будинку перебувала ціла рота українців.

Такі епізоди росіяни намагаються скоріше забути, бо це не потрапить до їхніх підручників історії, які переписують щороку.

Однак вони, напевно, ще добре пам’ятають Кремінну, де на початку вересня, зовсім недавно, втратили до 400 осіб особового складу, близько 100 одиниць техніки вийшло з ладу.

Далекобійна західна зброя, яку команда Президента Зеленського вимагала надати із перших днів війни, відпрацьовує глибоко в тилу.

Останніми тижнями результати її роботи в дуеті з майстерністю та вмотивованістю наших Збройних сил ми бачимо регулярно.

200 днів війни, 11 вересня, сьогодні окупанти збиралися проводити псевдо референдум.

Плани змінилися – русня біжить! Поспішає на ювілей кобзона. Поминальний концерт, до речі, сьогодні в кремлівському палаці.